(no subject)

[bell_mess]

Watch on YouTube

Понимаешь, был со мной товарищ один. Я был пулеметчиком — первым номером пулемета. А был второй номер: тот, который около меня все время был. И вот он лег, положил около себя диски. А пулемет этот, значит, был у него ручной, круглый такой. А меня как-то что-то отталкивало от него. Как будто какая-то сила неведомая и непонятная толкала от него. Я отошел, может, метров на десять от него. И вдруг - мина. Тихо так падает. С миномета такие были мины. И разрывается прямо около него на моих глазах. Ему весь череп, ну голову, раскололо. Он моложе меня был маленько. Вот погиб он. А потом было такое. Мы на Полоцк еще тогда наступали. Я забыл, какая деревня там была. Так там тоже мина разорвалась. Второй номер был пулеметчик. Украинец, высокий парень. Тому всю задницу поразрезало, ну мякоть, в общем. Ну я ему тогда и говорю: «Сильный? Уползай отседова, с передовой. Я тебе что могу?» И он уполз. Потом я был при 120-минометной батарее. Минометы полковые были. Мина весила 16 килограмм. Пускались они в ствол. И тоже там счастье как подвалило. Посылали меня с бумажкой офицеру снести одному. А тут этот товарищи мои у миномета остались. У одного фамилия была Курбанов, он был сержант. Как фамилия второго была, я забыл. Но они из под Москвы шли. Так вот, пока я там с бумажкой к офицеру ходил, они вот что сделали. Они опустили мину в ствол миномета. А мина со ствола не вылетела. Они взяли вторую и опустили туда. Вторая мина полетела со ствола, а та, которая там раньше была, взорвалась и убила наводчика и заряжающего. Я когда пришел, все, они погибли все. Но я был подносчиком, я мины подавал им. И был я там наверху. Тоже, значит, убило. Вот видишь, счастье бывает какое на фронте? Вот так.

А так где воевал? Вот по Белоруссии шел все. Я уже и забыл, какие деревни мы проходили. После Белоруссии, помню, уже я освобождал Латвию. Потом по Литве шел. А после пришли мы в Восточную Пруссию. Туда в сторону, ну то есть — в сторону Кенигсберга. Я до туда маленько не дошел. Часть пошла дальше, а меня послали в город Клайпеду, в школу младших командиров. После войны старшиной служил. Ну я говорю: там в школе учился маленько.

Вот так я и воевал в гвардейской части. Сначала я был в пехотных войсках. Потом был артиллеристом, ну минометчиком: при 120-миллиметровых минометах был. Но я даже учился в школе разведки. Отобрали нас туда. Помню, нас построили, офицер ходил, отбирал. Потом учили в полковой школе разведки. Но не доучили. Отчислили меня. Так других стали учить. Попал под недоверие из-за того, что был под немцами. Это уже подозрение пало такое, что под немцем был. Так что, я виноват, что под немцем был?

А так воевал все. Мы победу одерживали в боях. Немцы уже не выдерживали наши бои. Они погибали, убегали. Мы уже чувствовали победу. Помню я эту войну. Все страшное всё помнится.

Матюшков Александр Герасимович

Прийшли наші. Звичайно, велика радість! Велика маса українців не любила радянської влади, не хотіла за неї віддавати свою кров, але все ж таки люди раділи, що наші вернулись.

29 жовтня 1943 року польовим військкоматом мене призвано в армію. Нас погнали через Дніпро, переправу бомбили, все бігом.

Швидко формують підрозділи, мене, що вчився в технікумі, як більш освіченого, призначають в "пулемётный расчёт" третім номером. До "Максима". Особистої зброї не видали, форму - частково, я зостався у своїх штанях і чоботях.

Швидко назад через Дніпро, на захід. Проходили повіз Башмачку, та ніяк же заскочити. На фронт. 458 стрілецький полк 78 стрілецької дивізії 3-го Українського фронту.

Ми, що перебували на окупованій території, працювали на ворога, були в очах Радянської влади наближені до штрафників. Тобто, нас одразу без підготовки, слабко озброєними, як попало вдягненими кидали на другорядні напрямки просто як масу. Більшість скоро гинули. "Не велика потеря!" - вважало радянське керівництво.

Німці відходили, стримуючи нас невеликими ар'єргардами. Наш командир, младший лейтенант, підніма в атаку, кричить, нахваляється пістолетом (на власні вуха чув, як старші дядьки гомоніли, що треба б його пристрелити). Бійці неохоче підіймаються, біжать, падають, повзуть. Знов біжать. Особливо жахливо кричать поранені в живіт.

Біжиш вперед, видно попереду, як ворожа черга вибиває фонтанчики землі. Здається - добіжу туди, і все. Але ж він не по одному місцю б'є.

Ми викинули щиток від кулемета, бо його здалеку видно, німці накривають мінометами. Мотузок метрів 15 прив'язали до кулемета, постріляли - міняємо позицію - переповзаємо, а потім за мотузок тягнемо кулемет. Осінь, дощі, в німців кулеметні стрічки металеві, в нас - брезентові, намокають, постійно заїдають в замкові.

Я підібрав собі німецьку гвинтівку, вона важча за нашу "трьохлінійку", але автоматична.

Постійний рух вперед. Я сильно охляв. Неголені, голодні (нас практично не годували), брудні. Дощі. Ми взяли в якомусь селі в людей возик, котимо кулемет...

Якось уночі німці вздовж переднього краю пустили танк з ввімкненими завиваючими сиренами. Жахлива паніка, всі побігли, як барани.

Колись нічний привал у скирді. Прокидаюсь посеред ночі - сам. Наші рушили далі. Кинувся навздогін, натрапив на німця. Самотній німець, рвонув од мене в ніч. Біжи.

...Я зовсім знесилився. Від голоду паморочиться голова, пече шлунок. Терпіть немає сили.  Як отак мучитись, хай скоріше б вже вбили. Я щиро так думав в ту мить!

В одній з атак зненацька наче колодою по коліну! Поранили. Ще брат Іван поміг мені, гукав санітарів (загинув він незабаром), санітари вже пізніше тягнуть мене до брички, а я випросив у них окраєць хліба й жую. Дуже голодний.

Важке поранення в ногу, пошкоджено сухожилля. Чотири місяці в госпіталі в Тбілісі. Пам'ятаю, давали кагор грамів по сорок, спокійно, тихо. Там я одійшов, поправився...

Я вижив!

Дмитро Ткаченко, начальник складського комплексу (Дніпропетровськ)